— Трах-тах-тах… — рій смертельних жал з ворожого боку зашумів між людьми.
— Гур–гур!.. Гур!
Ударились об землю огняні шуліки, рвуть пазурями землю, розкидають людей, як тріски, як пір'я.
Згасли очи, мов ударило на всіх сліпотою, зблідли обличчя, скам'яніли. Тихо стало, як підчас грози. Умер місяць, мов зів'яв, скам'яніли дерева, погас світ. Чорним ураганом закрутила страшна мара, змітаючи все живе. Чути тільки, як судорожно-швидко, оддаючись моторошною луною в грізній тиші, тупотять сотні здерев'янілих ніг та свистить повітря, як хвилі по стиглому житу. Здається, підсвистує за спиною сам огняний жар і гонить із галявини отару скам'янілих тіней. Все густіше й ближче рвуться із землі огняні стовпи, грім і шелест не змовкає в повітрі; роями жуків скрізь гудуть черепки й скалки і ліс — повний хруску й чавкання, мов туди увійшла череда.
Раптом в натовпі, що потоком ринув з галявини, то на одному, то на другому почали розцвітати на людях червоні квітки, попалені чорні маки на грудях, на ногах, на плечах…
І повіяло зразу холодом і мороком темних мурів — будинків. В голові тихо кружиться, туманіє. І перед очима — невідоме, чуже місце, зводи якогось сумного храму, які бачиш тільки в снах; і в ньому закурились, як сумні кадильниці, чорні квітки.
Люде з чорними маками спинялись, блідли, мов чаділи од духу тих квіток, і чудним огнем світились їм очи; хитали головами і заспіву-
