— Виходьте, товариші! не будуть більше стрілять! — радісно закричали салдати.
І чорна тінь знову розіходилась як хмара од вітру, і знову полум'ям загорівся білий прапор: як пожежа шугнуло світом, радістю, життям. Здавалось, білі чари змагались з чорною тінню, що з усіх кінців насувала ряднами, щоб погасить і не дать загорітись пожежою тому білому чудодійному світові.
Краячи повітря, як бляху, поспішаючись один за одним, над головою злісно прошуміла черідка снарядів. Німо спалахнули над чужими окопами, окутані чорним димом, кріваві стовпи в повітрі. Момент моторошна тиша.
І несамовито, на десятки верстов, застогнав сонний велетень ліс, немов почувши в грудях застромлений, гострий ніж.
— Ой! Ой!!.. Ой!..
Тріснуло в повітрі коло ялини. Крівавий велетенський лихтар затремтів коло дерева — і німо дерево крикнуло на увесь ліс диким живим голосом і з довгим зітханням, спускаючи дух, поволі звалилось додолу трупом.
— Рвіть проводи до батареї!
— Скажіть, щоб спинили огонь!
— Стій, товариші!.. — Голоси лунали схвильовані, лихорадкові, як на пожежі. Повертались туди, звідки летіли снаряди, насварялись мовчки кулаками, і в очах палав такий огонь ненависти, на якому, здавалось, згорять на вугіль, на попіл ті вороги, що здавна, як болячка, сидять десь за спиною. В трівожному гомоні — безпорадна тоска і мука.
— Товариші! то…
