І я шепочу в смертельній тузі: мені нічого не треба в цьому широкому світі, хай тільки світять мені, поки не склепились навіки мої очи, хай світять, говорять до мене небесні огні, хай цвітками дише на мене земля, хай голубить мене, хай смутить мене своєю тихою журбою блакитне небо, і більш мені не треба нічого ні ласки, ні привіту.
Білим сліпнем, мертвим, тухлим оком без змісту, без таємного смутку мулить очи місяць. І вся ніч з квітками, з кущами і з соснами і ялинами здається зів'ялою, мертвою декорацією.
Голим кістяком одсвічує між бур'янами недавно обтесаний сосновий хрест на свіжій могилі, та димлять сумом чорні маки, надихають тоскним трунком німу ніч.
Стало здаватись, що все на світі холоне й кам'яніє, і кам'яний жах проймає мозок і кістки. Почуваю: щось обмерло, щось усохло в мені, окам'яніла якась частина моєї душі.
Що це? Божевілля?!
Холодний піт струмками покотився по лиці. Шелеснув з розмаху кущами, засвистіли, як сухий деркач і обірвались в грізній тиші.
Упав на траву і став механично повторяти своє заклинання, свою молитву, витворену в хвилину чорної нудьги і смертної туги: все минеться, минеться, минеться…
Засяє сонце, оживуть радощі, зацвітуть квітки… сині, рожеві, білі, білі, білі…
Мигнула, як блискавка думка: чого така тиша? Чого нікого не бачив в окопах, чому не
