тихого липневого вечора, й вплітався в нього тихий безнадійний смуток неволі.
Мимоволі звернув очи у той бік, де під стіною церкви грався за дня стеблинами блідий юнак, з попелястими кучерями німо сиділи там одні тіні.
Зітхнув крадькома, легко й смутно.
Хтось одчинив церковні дворі й звідтіль зграєю птах вирвались звуки церковних співів…
Посеред церкви перед іконою рясно горіли убогі свічі, немов рій розпалених скорботою очей: вони часто хлипали обпаленими віями і туманились димом чорних сліз.
І збившись у тісний гурт, радісно співали хвалу вимучені люде, заморені й сп'янені од святих казок, і палили для світу, для радощів свої свічі.
„Слава в пишних Богу і на землі мир в чоловіціх благоволениє“
А свічки мовчки плакали перед іконою, схлипаючи сухим тріском і скам'янів безпорадний, скорботний лик Пречистої серед тих заплаканих огнів, як серед огняної, палючої кропиви…
Тихо хитається перед очима в темному липовому гіллі образ юнака-вигнанця, з блідим лицем, довільно, ритмично, гойдається, як у колисці — вперед, назад…
Ще бренять, здається, на очах його сльози земного жалю, але тепер уже гордий і безмежно вільний він спокійно виряжається випливати в безбережні таємні темряви. Од його холодно-замріяних очей, таємних і привабних, то віє бархотинною тугою, то сипле іскрами потайного морозу в темну душу людини.
