Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/312

Цю сторінку схвалено

Немов сама хустка зав'язує очи, швидко, уміло. Торкаються чиїсь руки, хтось над лицем сопе, важко дише.

І зразу почув: сонце, трави, дерева, в німому переполохові, не озираючись шугнули тікать од нього, тікать далеко, навіки…

Став кричать, благать і почув не свій голос, голос якогось невідомого звіря:

— А-а-а… у-у…

І од власних звуків обдає його гарячим жахом.

Здається — чиниться над ним якась тяжка операція, після якої він стане звіриною.

Од нетерпимого болю, немов про щось догадавшись, він вирвав з грудей свій дорогоцінний узлик — і зразу здався собі ясним, палаючим жарко металом.

Трохи шкода стало, що не довідався, який камінчик лежить там, на дні того узлика…

Але… певне все таке-ж ганчір'я, як і зверху…

Досить…

І викинув геть…

Тоді спокійно розвязав собі очи і такий блідий, зів'ялий, набридлий стояв перед ним світ.

А люде — в шерсті, з переляканими очима малпи…

„Нині отпущаєши раба твоєго владико“…

Заплакали тихо, лагідно за спиною люде, смутні, намучені, безпорадні…

 

 

Дивився, розбуджений, великими чорними очима, все бачив і нічого не впізнавав.