Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/311

Цю сторінку схвалено

Все застигло в ньому куском ожеледі — кинувся кудись бігти.

Мовчазні люде, здавалось байдужі до нього, зразу кинулись, впіймали його…

Кам'яні, страшні, холодні люде… Тепер вони скрізь такі, скрізь у всьому світі.

Чіпко хапається за стовбурі дерев:

— Обороніть мене! Не пускайте!! — кричить, благає до дерева.

Спокійно й сердито якась сила вириває дерево з його рук.

Хапається за друге, чіпляється, лізе уверх, як од зграї вовків, але рвуться на ньому поли одежі, тріщать рукава…

І відразу все пустилось і розвіялось…

… Світе тихий святия слави безсмертного…

Десь уже ближче загремів святий спів, несподіваний, радісний, переможний…


Господнє єсть спасениє і на людях благословениє твоє…

Тричі пролунав тихий речитативний спів і зник, як сон…

Знову дійсність: ті-ж ясні привітні дерева, ті-ж хмурі кам'яні люде.

Виймають, згортають хустку.

— Що-ж будуть робити? Що вони роблять? — бурею налітає острах…

Сонце, дерево, трави все стовпилось коло нього, розважають, умовляють.

То в жмурки, тільки в жмурки будуть гуляти з тобою.

Хай і в жмурки — тільки-ж чого-ж так нудить на серці, чого піт струмками заливає лице…