Глухо, як під землею, залунав суворий, архаїчний спів…
Зникає люта омана від того співу, як од могучого закликання, вітром розлітається…
Радісно б'ється серце.
Ух… це тільки сон…
Ой, ні, не сон!.. Знову туча страшного передчуття…
Той спів, то був сон — а тепер правда… А дерева, також радісні і свіжі, осміхаються, моргають: не бійся, нічого не бійся…
— Ідіть зо мною, не кидайте — з таємною турботою прохає він дерева — бо я боюсь… мені чогось страшно…
Розважають його, як дитину: „Чуєш сюрчання і тихий брязкіт, — то по гущавинах співають пташки, веселі, безтурботні пташечки“.
— О, я й не пізнав, — дивується він, як дитина.
— А той золотий їжак у небі, то сонце…
— Сонце! Живеє сонечко-о, сміється! — захоплюється він, як маленький, і сам хоче сміятись, але в грудях ниє велика, не дитяча туга, і він кидає навкруги тоскний погляд.
— А туди — не дивись! — сполохано оступають його дерева…
— Не дивись у той бік! Одвернись!! — кричать уже сполохані і стурбовані, стають в гурт, затуляють вітами.
Але очи його прикувалися, і ніяка сила не одхилить їх звідти: там хмурі люде копали яму, нашвидку викидаючи заступами свіжу чорну землю.
