чинав ізнову важко дихать, зливався потом, і знову починав дико стогнати…
Не сон і не дійсність. Розбуджені, забуті спогади чогось давнього, страхітнього, що немов отрута, немов старовинне прокляття завжди дрімає в душі… Одні з тих страшних, лютих примарів, що повторяються з найменшими дрібницями через роки і роки.
Іде кудись з понурими, мовчазними людьми. Не він сам іде — ідуть його ноги, ступаючи непомітно, як тінь… Люде ідуть байдужні, хмурі, спустивши додолу очи, не дивляться на нього, мов сердяться…
Але хтось із них кидає крадькома на нього погляд гострий, зацікавлений і боязкий…
І все тіло наливається жагучим острахом підозріння.
Але що за диво: весело, привітно, як людина, спокійно осміхається до нього і дуб, і друга береза…
Все як було, так і є… нічого не одмінилось — і чого лякатись…
Але почув він, що лишаючись позаду, вони переморгуються боязко-заклопотані й сумні.
І він щось пригадує, од чого піднімається волосся вгору і в холодних колючках німіє тіло.
— Куди ведуть мене? куди ведуть? — хоче він крикнути, але дубіє язик… Напружується, кричить: я не хочу! не піду туди!.. я…
„Бла-жен муж, іже не іде на совіт нечестивих“…
