Із улички висипала третя тичба дівчат, почула теє й собі:
— Не вірте їм: Оксана ось де, у нас!
Незабаром скрізь по селу було повно Оксан. Бурса розбіглася по дівочих гуртках. Кождий шукав уже собі Оксани по мислі.
Сміх. Галас.
Гомін розплився по селу, як вода. Скрізь було повно співу й музики: мов заведені грамофони, лунали колядки, співав скрізь під ногами сніг, голоси гули, мов на органи грали.
Місяць у небі, білий дід старезний, — і той здається, увійшов у змову з молодими. Бігає разом із ними; вони — долі, він — у небі: мотається — куди вони, туди й він. То з одного боку забіжить, то — другого, висвічує, допомагає шукати тієї Оксани.
Засвітив окно десь, аж закуріло, іскрами мов зорями геть-геть сніги усіяв. Дмухнув, свінув на сад, що рясно білою повиссю вквітчався — і перед очима, мов із землі, первісний сивий ліс поріс, укутався, буйним білим мохом.
Стоїть Щур на роздоріжжі. Коло його — вірний товариш і земляк — Кушнір.
Всі вже мали собі по Оксані — не знайшов тільки своєї Щур.
Оббігали всі закутки в селі — мов привид який — зникла.
Стоять, думають.
— А чи не піти нам іще туди за міст? Напевне вона звідти! — радить товариш.
