Хата біла, стіна німа —
І сон не береться:
Чорні очи, біле личко
На думці снується.
Народня пісня.
Пробудившись, я тихо підвівся й сів на ліжку, як і не спав.
На дворі осіння ніч — вітряна й видна. Низько у небі стреми як золотий серп, пізній місяць — блискучий-блискучий, мов недавно викований. Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжять вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями. А внизу видно дерево — чутке, заплакане, шумке: загуде десь вітер — воно тремтить уже й плаче, як живе. Ущухне вітер — і воно примовкне, дрімає, а поміж ним ходить тоді щось невидимкою і немов руками обриває сухий лист.
Щось мені примярилось.
Наснилось мені — прийшла подруга мого найпершого гуляння, промовила до мене слово — і всі мої оджурені, давно розвіяні, забуті радощі так затремтіли в мені, що я кинувся. Сижу тихо, сам осміхаюся, а очи бродять по темряві. І чую — просипається в їх гарячий смуток.
