Двічі дихнув Максим носом, третього разу увірвався.
Лупнув очима, підвів із постелі голову, прислухається.
— Усте, Усте? — стиха покликав він. — Усте, чи ти спиш?
— А… га! — хрипко зо-сну обізвалась жінка.
— Усте, ти нічого не чула?
— Ні… — одкашлялась. — Ні, а що? — повторила голосніше, з трівогою.
— Щось мені приверзлося чудне — Бог знає, проти чого. Причулося, немов-би десь мої хрещеники голосять: „тату, укрийте нас!“
— От, хай Бог криє, Цариця Небесна! — Устя підвелась на постелі. — Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люде прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то може знов що надумала?
Максим підвівся й став шукати на комині люльку.
— Бачив сьогодні під церквою кума — підстригся, підголився: мов на улицю вирядивсь. Забачив мене та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. Щось тоді мене торкнуло — треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогнав Павла Ярового: — Як там сироти? — питаю. Махнув тільки рукою: коли-б, каже, вже Бог прийняв їх краще. А далі й розказує: оце, каже вчора — мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір — босе, в
