немає тут, замучать мене, із світу зженуть вороги мої осоружнії…
— Які вороги? — цікаво спитав Іван.
— Он, он мої вороги! — тикаючи пучкою на піл, із дикою зненавистю примовляла Катря.
На полу, світячи крізь драну ряднину голими задинятами, покотом лежали скулені од холоду троє дітей одно більшеньке, двоє малих.
Іван важко зітхнув.
Примовкли.
„Гу-у…“ — диким звіром вило на дворі, гуло в комині, сипало піском у вікно.
„Замету, засиплю, сліду не лишу!“ — нахвалялось комусь.
Катря кинулась, мов тільки що почула, розплющила широко очі.
— Чуєш, яке мете? — тихо, таємничо промовила вона, підсуваючись до чоловіка.
— Ну? — закліпав стурбовано Іван очима.
— Слухай сюди… — лице стало довірливе, лагідне.
Почала стиха шепотіти йому щось на ухо й одсвічували її очи чудним зеленястим блиском.
Зашарілось лице у Івана, очи сп'яніли.
Хіба-ж віяло коли-небудь на його од завжди кволої першої жінки такими гарячими чарами, такими могучими молодими принадами?.. Пара очей, як невідомі, дорогі камні з дивно сумовитим чарівним блиском снували перед ним і закривали все навкруги… А лице? Де-ж тая злість на йому?.. На його дивилось лице по дитячому лагідне й привітне. Нікому лиха воно не бажає, тільки собі хоче щастя дикого, палкого… Собі — та йому, Іванові.
