Серед безлюдних просторів, морозом окутих, засипаних мертвим снігом-піском, білим та холодним, по хуторах і селах світились привітні, не буденні огні.
Рік од року, довгі віки, серед самої глухої ночи — зіми, коли, здається, і сміх, і пісню, і всі радощі людські закує, замурує в крижану дулевину, погасить в людських кублах останні огні й оповиє їх у довічню темряву, — по всіх неосяжних просторах степів, поміж сонними борами, по всіх закутках, де тільки притаїлись людські житла, всі разом, немов по захованих дротах, світились вони, радісні, живі.
Боязко заблимали огники десь і на дні глибокої степової балки, самотної на далекому степу.
Десяток убогих хаток визирали із заметів, мов нори степових звірів, а поміж ними лунав веселий гомін: веселою, ясною марою вертиться по хуторі ріжнокольорова звізда, лящать бадьорі пісні про райські сади, про золоті роскоші.
Здається — повійнуло на завмерлий хутір з вікової давнини казковим сном, чарівним і теплим.
