— А при цій оказії вип'ємо ще!.. Дувид! — командував Муляр, — ще дві пляшки та закуски…
Дувид приніс іще дві пляшки горілки. Чарку кинули й дістали шклянку. Налили Вові повну й стали, не зводячи з нього очей, зорити.
Вова взяв шклянку і, не кривлячись, випив до дна…
— Маладець! наш! — загалділи кругом, — тягне по-козацьки!
— На ура його! — хтось крикнув, і зараз Вова почув, як уперся головою в низьку стелю.
В голові у Вови закрутилося, в грудях нудило і що було далі — він уже мало пам'ятав.
Як крізь туман пам'ятав тільки, що кричали, співали, згадували про якусь куму. Далі зринала в пам'яти обстава якоїсь чепурної теплої хатки, заквітчані сухим зіллям та рушниками икони, стіл, засланий чистою скатертю, вишнівка, і чорнобрива, весела молодиця в червоному очіпкові.
Звернуло з півночі. Ніч була тиха, місячна. Гралися по дорозі блискучі искри на снігу; інеєм окутало скрізь дерева. По всіх хатах люде спали.
По сонних улицях села, збивши шапки на потилицю, вешталися, плутаючи ногами, Вова з Муляром і, щиро обнявшись, п'яними голосами в поперек один одному тягли якусь пісню. Луна йшла по всьому селі.
