— Куди нам до їх!… то-ж пани! — здавлюючи своє серце, одмовив Вова.
— Теж люде! — з робленим спочуттям, иншим голосом казав Муляр. — Ви-ж у нас за вчителя, науки проходили, теж можете лічитися за образованого чоловіка, а вони навіть за руку попрощатися з вами не хотіли. Думаєте, не бачили? — все бачили!
Вова мовчав і почував себе дуже погано. Йому хотілося як-найшвидче залишити про цеє мову, втікти од цих людей, проте він стояв і тільки якось чудно осміхався.
— І виходить, — казав далі Муляр, — що ваша лінія не з ними, а з нами, а ви зовсім не до речи вгору деретеся.
Письмоводитель та урядник мовчали та тілько стиха чмихали.
Вийшли на улицю. Ніч була морозна, зоряна.
В будинку у директора заводу горіли веселі, яскраві огні. Стали говорити про читання, і Муляр почав висміювати панську витівку. У Вови нило в середині, і він нічого не слухав. Мимоволі озирнув він цю свою компанію: опухлі од п'янства лиця, злі замутнені очі.
Прийшло в голову, що дома чекають його чотири сумні стіни холодної кімнати, пригадав, що ось уже півроку, як їсть його самотина — хотілося йому заплакати.
— І чого-б то я так сумував! — несподівано звернувсь до Вови письмоводитель, виказуючи, що він добре розуміє, що діється у Вовиному серці. — Не любі ви їм — і наплюйте, проживете й без них.
