став наганяти всіх, щоб не гаючись їхали до його.
Всі товпилися коло одежі, одягалися, торгувалися, кому з ким сідати та їхати.
„Чи то-ж і мене покличуть? — думав собі Вова. — Як покличуть, то я тоді зроблюся зовсім иншим. Тепер уже немов нічого й не боюся; звісно нове діло, то трохи був і сплохував, тепер поправлюся“. — Пройшов мимо Вови батюшка й чогось одвернувся. Зирнув мимоходом на його директор і теж одвернувся. Хтось, мало не спіткнувшись на Вову, кивнув йому головою до зобачення.
Кругом спустіло. Було чути, як на дворі по наїзженій дорозі свистіли і скрипіли, від'їзжаючи, сані. Стихло. І зразу став одчувати Вова, що ті люде — чужі йому, і нема їм до його ніякого діла.
„А я-ж, дурний, думав“… і зробилося Вові чогось соромно до болю, до сліз. Стояв він один у коридорі, опустивши голову, і сором виїдав йому гарячі очи.
Тихо, як тіні, виросли коло його старі його приятелі: Муляр, письмоводитель, урядник. Перше Вова не помічав їх у гурті; і тепер зробилося йому дуже зле, коли вони з'явилися.
Обступили вони його з єхидними усмішечками, віталися дуже ввічливо.
— Чого це ви, Антоне Петровичу, не схотіли їхати до директора? — лукаво спитав Муляр, — адже-ж усі пани поїхали туди?
