як тая мокра курка, — вичитував він. — Одже-ж тут немає вовків, не покусають. Лицяйтеся он до панночок, розказуйте що-небудь, а то сидить понурою.
Одрізав і, закрутивши вуса, зразу опинився десь між панночками.
Уши, шия, лице загорілись у Вови, піт виступив на чолі. „І як-же він одчитав мене, сучий син, — думав він, — немов у парні віником випарив!“
І довго ще не переставало палахкотіти його лице.
Тепер Вова почував, що вже навряд чи хто-небудь буде його турбувати, та не весело було йому. Сидів він, немов прикований до свого стільця, і бачив сам, що ніяка сила не здолає тепер підняти його, щоб лехко та вільно, як он отой франт, пройтися по кімнаті. І осудив Вова себе за ті сміливі заміри, які мав він, ідучи сюди. Задзеленчав дзвінок. Усі один за одним потягнулись до другої кімнати, де мала одбутися читанка й звідкіль давно вже чути було здавлений гомін селянської юрби.
Поволікся за ними й Вова.
Читали, розказували, показували картини. Стояв гомін, було цікаво й весело.
На Вову ніхто тепер не звертав уваги, і він помалу став набіратися сміливости. „Це нічого, — думав він, — що я сплохував трохи на перший раз: привикну, придивлюсь, освійчаюсь… А як-же хороше в гурті інтелігентних хороших людей робити гарне діло!“
Скоро читанка одбулася, директор заводу
