освічені люде… і страшно, і радісно. Боязно мені, бо соромливий собі я вдався, не ловкий, не бідовий, та й не знаю, як з тими людьми поводитися, щоб вони не насміялися з мене. Бо я-ж тих інтелігентних людей та зовсім і не знаю. Виріс я в глухому селі, виховували мене в семинарії в самому найтемнішому, закинутому куточку рідного краю: семинарські вчителі нас близько не пускали до себе, поводилися, як начальство, инших освічених людей бачити нігде було“.
В кімнату увійшов сторож і став розказувати, що до народньої чайної поїхали вже і з заводу, і доктор, і слідчий, паничі, панянки.
Як змальована, встала перед Вовою постать паняночки, якоїсь родички слідчого. Не раз він бачив її, коли вона, гуляючи, проходила мимо школи, чув її мелодійний голос, і струнка її постать та біляве личко з чарівними очима не раз увижались Вові між голими стінами його кімнати. Тепер він побачить її зблизька, може буде говорити з нею, і ті чарівні очи будуть дивитися на його… і може… хто знає?… Вова скоса зирнув у дзеркальце, що стояло тут поблизу; звідтіль виглянули русяві кучері, сірі, соромливі, повні таємного огню очи, юнацьке лице та ніжний на губах пух.
Вова труснув головою й осміхнувся.
„Мужайся, Антоне!“ — черкнув він на кінці сторінки щоденника…
Потім сховав щоденник, надяг пальто, погасив лямпу і з рішучим виглядом пішов із школи.
