ною. Певне й вони добре почувають, що чужий я їм, бо коли при мені розказують яку-небудь гидку історію, то скоса позирають на мене.
Сидю я між ними, слухаю п'яну розмову, лайку, а часом і бійку за картами, і помалу туга приступає до мого серця“.
Помалу Вова вчитався і вже не міг одірватися, хоч було там йому все давно відоме, читане і перечитане.
„ … Завтра Різдво… — читає він у другому місці, свято велике, празник молодощів. До наших інтелігентів понаїзжало багато молоді: студентів, гімназистів, панянок; завтра будуть вони кататися гуртом, співати, вигадувати, а я завтра піду обідати до старого дяка…
Мовчки пообідаємо там, бо старі дяки — сумні якісь собі люде. Потім повернуся в свою школу, між німі стіни, візьму книжку, та не піде вона мені на думку.
Неділя. На дворі примеркло. Одлига… Невесело на дворі. Вітер гуде в коміні, стелю зриває. У моїй великій та сумній кімнаті зимно, непривітно. Блимав каганець на столі, а я сам хожу-нужу з кутка в куток, тільки луна стогне від моїх ступенів по хаті. Хожу собі, мугикаю під ніс, споминаю всякі пісні, що колись співалися товариством. Усе такі хороші пісні… а за серце щось так і тягне, так і ссе; здається уткнувся-б лицем у подушку, та так і зарюмсав“.
Дочитавши останню списану сторінку, Вова помалу взяв перо в руки, вмочив у чорнило й загадався. Подумав трохи й став писати:
„Зараз йду між люде… між інтелігентні
