Далі що було, про те розказують отак старі люди: здійняв, кажуть, із себе черес, та й сійнув, як зорями по столі, щирими червінцями: так і осяяло в бідній хаті:
— Оце, каже, вам, діти, од мороза на празникове!
Та й пішов.
Батько вийшов провести його з хати.
Мати стала близько коло вікна, за серце взялася, слухає, затурбована, а очи, як зорі горять. Разом до дітей стиха промовляє:
— А що, накликали мороза? Та й самі не раді!
Увійшов батько, мати забула, що казала, зразу до його:
— Ну, що — пішов?
— Прямо до двору подався — батько лехко зітхнув: очи в його теж чогось сяяли.
— Будуть пани мати гостя на святвечір! — додав він стиха, далі сполохано зиркнув на дітей:
— А ви чого роти пороззявляли? На піч!
Діти — до батька:
— Оце такий, тату, мороз?
— Оце-ж такий Мороз, а ви думали, який він?
— А чого-ж він ходить, і їсть, і говорить? Чого в його самопал за поясом?
Батько суворо повів по дітях очима:
— Дурні ви, діти! це той розбійник, на прозвання Мороз, що вирізує паси на панських спинах, чули? Ото-ж глядіть мені — нікому про це — ні-чи-чирк!
