тилися на розмальованім обличчі, можна було-б подумати, що він нарядився так навмисне, на сміховище людське:
— Чого вас понесло в ту прірву?
Декламує:
„Серце моє раненноє, смятеся дух мій і понесла мене ніч на крилах своїх“.
Умили, переодягли… Розпитуємо:
— Чого ви приїхали? Казали-ж, що ви в інститут поступили?
Нахмурився.
— Покинув.
Андрій аж крикнув:
— Як? Поступили й покинули?
— Роздивився — тюрма, — взяв документи і втік.
Очи Андрія спалахнули обуренням, далі пойнялися глибоким жалем:
— Пропаща ви людина навіки, — махнув без надії рукою.
— Цс! годі…
Запорожець повів у повітрі рукою, мов написав останню рису.
Андрій смутно:
— Навчились хлопці…
Затихло в кімнаті.
Мов над головою та хмара зайшла.
Сиділи похилені, аж поки пливла над нами та хмарина. Далі Запорожець підвів голову, очи зацвіли ніжним жалем, смутно-смутно осміхнувся… Пильно подивився одному у вічі, другому, хитає головою:
— Так, отак-же…
Дивимось, про що це він?
