ною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова… Опалило, як огнем.
І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в фіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попережаючи… Бігли до панського двору, аж земля гула.
Високо-високо залетіло вгору в дні свої останнє бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:
„Погиб-шее ов-ча аз єсм, воззови мя спасе…“
Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люде йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані…
Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.
Нарядили, несуть.
Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота — понесли мари, натовп як вода заповнив двір.
