Вона пробувала одвести од його очи то в один бік, то в другий. І відразу — зів'яла… Пирскнули з очей сльози… Поривом припала до плеча…
Одвела голову. Втерла сльози. Поправила на голові хустку.
Осміхнулась:
— О, чого-ж це я вас до хати не кличу!
Обличчя прояснилось, так ніби в погашеному лихтареві боязко засвітилася свічка.
Сідало десь у полі сонце, велике, червоно-вишневе. Далеко за лісом смутніло осіннє небо, як виплакані чиїсь думні очи… Пішли до хати.
В чубатих туманах вставало сонце, та в тумани й сідало.
Дні короткі та й ті невеселі, а ночи…
Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буденна якась, сіренька… Зайде, трохи посидить — зараз тікає… Хотіли якось додому провести — сполохалась, аж почервоніла:
— Ні, ні, — не треба!
— Чому?
— Тепер свято скрізь люде вештаються… буде й того, що маю…
Зітхав Андрій, хитав головою: „убили щось у дівчини“…
