Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/250

Цю сторінку схвалено

Загадалася; далі кинулась, на сонце позирнула:

— Ой, засиділась…

До Андрія:

— То я вже буду прохати, Андрію Марковичу, — вона вас шанує, послухається: поговоріть ви з нею, дурною, бо сама вже я нічого не вдію, і з якого боку зайти до неї — не знаю.

Далі пильно, з довір'ям подивилась мені в лице:

— І нас прошу, прийдіть із Андрієм Марковичем, може гуртом швидче ті дурниці виженемо з голови.

Пообіщались. Пішла.

— Що-ж таке власне зчинилося?

— А ви нічого не чули?

— Ні.

— В колодязі топилася…

Ніби аж потемніло в кімнаті.

 
XI.

Вечоріло.

Вів мене Андрій городами. Буряки, капуста, картоплі… По межах соняшники рядами — посхиляли важкі голови, ніби щось погубили в межах. Між заплутами — величезні гарбузи, як голі діти… світять рожевими спинами. Мак, як військо, коноплі, як темні бори…

А по верхах грядок, ніби покропив хто фарбами: нагідки, чорнобривці, різнобарвні гайстри

— Ну й земелька!., ех, та й земелька-ж, — бубонить собі під ніс Андрій.