Придивляюся до жінки, — в очах, на обличчі ніби щось знакоме. Зразу стукнуло в грудях: стій, — либонь-же це Тетянина мати.
— Роздяглася ото вона, сіла на лавці. Говорю до неї — мовчить. Кине нехотя слово-друге — і знову, як води в рот набере. Потім помічаю: лихо! не спить, не їсть, як поставить кудись у куток ті очи — не ворухнеться, аж сумно стане. Почала я за нею наглядати, думаю, щоб не заподіяла собі чогось. Та хіба-ж у слідиш?
Очи в жінки відразу налилися сльозами, — не здержалася, од плачу затремтіла.
— О, то чого-ж плакати, Гнатихо? Добре, що на тому окотилося… — розважає Андрій.
Жінка зробила зусилля, впинила в собі плач. Витерла рукавом очи, почала спокійніше:
— А як ото вже одрятували її, я й питаю:
— На кого-ж ти, доню, хотіла мене покинути при старості моїй? Чи може ти на мене яке серце мала?
— Ні, — каже, — мамо, ви мені ніколи нічого лихого не заподіяли — гріх було-б це казати: світ, каже, мені спротивився…
Примовкла.
Андрій:
— Ну, як-же тепер? отямилась?
— Та так… ніби трохи одумалась, їсти сідає, словом озивається, тільки… ох… як подивлюся я на неї, а найбільше — на її очи, то так мені й здається, що не мило їй на світ дивитися ясний… Правду скажу: боюся, аж серце холоне, боюся, щоб не надумала вона знову чого.
