діда, що за ніч любощами його замордовано — вночі замордовано, а на ранок викинуто в зелене на воді баговиння. Вертаюся до кімнати втомлений.
Беру визір'я: глибоко запалі очи, змарніле лице й строгий, сухий вираз на йому. Солодкого туману — немає й сліду в очах: погляд задуманий, чистий… здалося навіть, що в глибині очей промайнув блиск тієї холодної криці, що я її не раз колись помічав в очах у Андрія…
— Ага!
Осміхнувся.
Спокійно окинув думкою: — Ні, тепер уже ніщо не стане на заваді…
Минає днів зо три — все гаразд. Коли ось: захожу вранці до Андрія. В його якась жінка з села, селянка. Сидить на стульці, руки на грудях склала, заплакана. Андрій затурбований, задуманий, кусає губу, дивиться кудись у відчинене вікно: погляд блукає десь далеко- далеко. Вслухаюсь в розмову.
Андрій:
— Скажіть мені, тільки по правді: ви не гримали на неї, не дорікали, коли вона вернулась до хати?
Жінка кинулась:
— Ані словечка! Тільки вона на поріг, я одразу помітила, що їй недобре — то я й розпитувати не стала. Кажу: — Ну оце й добре, що ти, доню, вернулася, — поможеш мені в роботі.
