нича в город одіслала, а Тетяну й у двір не звеліла впускати — вигнала.
Ніби стало жаль. Далі піднялась, закипіла мутна, гаряча хвиля:
— Так тобі й треба…
Почував якесь задоволення; чарівний образ здавалось почав бліднути, марніти…
Аж ось — ще один день:
…Втікла… забрала в матері з скрині скільки було грошей, в город за паничем подалась…
Здалека майнули правдиві, засмучені очи:
„Петре, Петре, де ти тепер?“ Образ чистий, непотьмарений і знадний, як ще ніколи. Вхопився за голову руками…
Цілу ніч світилися на шкільному подвір'ї зелені бур'яни під місяцем, на дрівотні горіли свіжі тріски, як срібло. Цілу ніч не спалося — тинявся сновидою коло школи. Рвав із грудей з корінним, із живим м'ясом… Боліло — був радий — так і треба… А як стала вже ніч пригасати, почув, що гасилося й моє з нею почуття… Погасало — це вже я бачив… І несподівано так стало чогось жаль, такий смуток, така взяла туга, що хотілось сісти в бур'яні, зарюмати, як дитина. Голою, обшарпаною, обікраденою здалася мені молодість моя…
Впала роса, мов розгублені ключі під місяцем заблищали в траві. Ліг грудьми на холодний спориш, довго-довго лежав, аж поки в грудях щось кригою взялося.
На сході світало. В другий бік — на кучерявих хмарах, як на хвилях, гойдався досвітній місяць, блідий, як мертвий труп старого
