до коріння. Лежять од їх тіні на шляху, — темні та густі, ніби влітку.
Поблизу чути гомін, а людей не видно: видно тільки, як пливуть їхні тіні по снігу. Вгорі — синє, ясне небо та золоті огні по йому.
День — не день, і на ніч не скидається…
На горбі із чийогось двору висипала тичба тіней… часто рипить сніг під ногами, дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх. Проворно вниз головою біжять тіні згори, до містка наближаються.
Приглядається Щур — дівчата в білих свитках — стрекочуть, як сороки-білобоки проти місяця. Здається — ніби вони із снігу; тільки, як кетяги калини, червоніють на білому обличчя під тінями од хусток, та як чорні камінчики, одсвічують очи. Поставали на мості голівка до голівки, як на папері змальовані, придивляються.
— Глянь — панич!.. Чого воно сидить само собі? — Обступили.
— Бідненький, сердешний; зігнулось, як сирітка, — жаліють дівчата.
— Візьмім його, дівчата, з собою — нехай воно буде нам хоч мішок носити — радить одна.
— Ходім, хлопче, з нами, — у нас тобі добре буде.
Понахилялись близько до Шура, в лице зазирають.
— А воно, парень, ще й чорнобриве до того!.. Бач яке — вже й осміхається, — весело щебечуть дівчата.
Дивиться на їх Щур, дивиться навкруги, і бачить — немов одміняється все… і чогось на душі ясніє. І здається Щурові, немов колись
