Було це, кажу, як у сні, швидко забулося, і тепер спливло, як нерозгадана колись загадка…
Село було тихе… Школа стояла за селом і що-вечора було видно, як світились у селі на часинку каганчики, кволі, мутні — блиснуть і швидко гаснуть… Тільки в ряди-годи невпокійний дяк зґвалтує темну ніч, з гуком, з брязком, розбиваючи папліскою попівські вікна. — Погомонять і знову тихо і темно, а під солом'яними дахами ніби шашелі гризуть.
Жили осінь, жили й зіму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в туманах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподівано на білі, казкові береги. Просвітліло од їх і тихою радістю засяяло в сумних шкільних стінах. Перший випав сніг… Попливли діямантовими зорями, білими інеями при місяці, під морози співучі. Далі стали: мело, вікна снігом замітало, куріли скрізь гребні, як білі вулкани. Аж ось — знагла все рушило навкруги й загуло. В маленькі дзвіночки вдарили струмки, застугоніли потоки, разом, як по змові, ревнули бескеття, провалля, греблі, розлилися дунаями води. Де що було прибитого, де що снігами та морозами задавленого — все оживало, чепурилося, раділо.
