Пересміявшись він побожно зітхне й докірно похитає головою:
— Регочемося, дуріємо, а чи маємо-ж ми на це право, нещасні недоуки?
Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набірає сумного вигляду, а в її очах знову вже поблискує якийсь новий жарт.
Бувало в темну найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітнього в морі темряви огника в вікні. Увійдуть в школу: книжки на бік, — гомін, сміх, співи… З'явиться скрипка, — танки…
Нашумлять, нагомонять і зновув темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.
Випадає сніг — зів'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості. Метелиця, гребні, — світу не видно, а з нами мов якась мара весела починає загравати: вигукуємо, сміємось, співаємо, підскакуємо на кожному гребні й, хапаючись один за одного, перекидаємось у сніг. Хурщик, дядько чухає голову: невпокійна це і клопітна справа од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.
Навмисне ми ніколи не шукали собі веселощів, ми їх одкладали надалі „на колись“, на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрій, законне право. Проте ті веселощі ніби дражнилися з нами. Вони налітали до нас
