коли-ж вам таке до всього зарадне, таке беруче — на що не гляне, те й зробить: треба вчить“.
Приходили і без батьків, самі. Слухаєш — шкряботить за дверима. Одчиняєш — спершу нікого не видно, і тільки звівши очи вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він „Гелман Вашильович“ (прозвання забув по дорозі) прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.
Праця в школі налагодилась. Власної роботи не починали.
Хоч, правда, Андрій ніколи не забував про свої підручники і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.
Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того вчення, — найбільш надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи.
Робота була тяжка в школі, все-ж жили без суму, навіть весело.
Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волости „по-панському“ виявлявся їй в своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стульця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу.
