цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає.
— Чуєте, Тетяно?
Зітхнула.
— Та чую-ж…
Схилилась на руку, ще глибше загадалась. І знову, як було спочатку, на обличчі в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одірвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як і вперше, якийсь невпокій.
Після перших ранніх дощів висохло й стояло довго на годині. Люде цього року спізнилися посилати дітей до школи і з'явилась трівога, що вони зовсім про неї забули. Аж ось упали холодні ночи, наблизилась Покрова, і з села, з хуторів, ніби згукнувшись, люде гуртами посунули до школи писати новаків. Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами: перед дверима школи з їх носів старанно видавлювали зайвий сік; увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут-же під суворим батьківським оком вичитували свої оченаші, демонстрували здібності й знання. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, — і всі як один, — казали батьки їх, — таланти, здібності, великі сподіванки.
„І не вчив-би його, сякого-такого хлопця,
