— Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.
— Будете витинати в ковалевій клуні. — Андрій тоненько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
І хліб пекти
й по телята йти…
— Буду.
Упертість закам'яніла на її обличчі.
— А там і до Явдохи на досвітки підете.
— І піду.
Зразу, несподівано снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:
Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш ти, все куришся…
— Хивря Цимбалівна. Єй-бо, Хивря! — сміявся Андрій.
Проте недовго; став слухати. Далі кивнув у її бік головою, до мене:
— Бачите?
Я й без цього вже не зводив з неї очей.
Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жадного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.
Гралася ним ніби на злість і на заздрість ворогам.