— Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч-би…
Далі живіше, моргнувши оком: — Тетяно Гнатівно, а ну ось отієї.
Андрій узявся в боки:
Ой послала-ж мене мати
Зеленого жита жати…
Почервоніла:
— Отож пак. Немає чого робити мені, то оце-б співати заходилась.
А сама сміється, очи заблищали: помітно — охоче заспівала-б — соромиться.
— Ось нехай вона освійчається з вами — почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться — згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах, — каже, що од їх з ума сходять.
Подививсь на неї скоса:
— Взялась була готуватися на вчительку — через тиждень покинула.
Тетяна винувато зітхнула.
— Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? — починає стиха жувати її, — немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.
Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
— На чорта вони мені?
— Як — на чорта? — Та ви-ж таки колись думаєте держати іспит? Чи може вже годі?
