зашелестів гіллям, та й одлинув… І знову замовкнув бір, ще глибше упірнувши в свої довічні сни.
— І, хай бог милує — отака трудна панна випала мені на перший раз! — бідкається собі Щур.
А крізь ажурні занавісочки синіє на вікнах срібне пір'я, блищить, міниться на місяці. Що то діється там, на дворі?
Водить очима Щур по кімнаті, розглядає, марить у тузі: ех, коли-б у цю панну, в оцю скелю нерухому та тарахнув грім!
Стоїть Щур під млином на греблі, розминає язик у роті, що лубком узявся, сам себе допікає:
Нічого не сказавши, не попрощавшись, втекти крадькома, як злодій!.. Якими-ж тепер очима на товаришів будеш дивитись?.. Нічого казати — „кавалер!“ — Гризе Щур свою голову, — нудить у самоті, сумує.
Під семинарським садом снігом лисніє ставок; над ставком вирядились у низку тополі, мов дівчата за руки взялися; за тополями стоять десь сумні мури, а за деревами, за мурами ходить довгими коридорами благочестивий Савка, один, як місяць у небі, і трубить-трубить у всі дуди, аж виє… Не хочеться туди. А кругом видно-видно. Біле все, як папір — біла земля, білі сади насуваються звідусіль, як грядові хмари. На хатах та коморах не видно покрівель — мов погоріли, тільки чорні од їх тіні лежять на снігу. З боків млина, як вартові, стоять двоє кучерявих яворів у рясному інею, попустили гілля аж
