Коли-ж уперше побачив у кімнаті Андрія Марковича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.
На мене пильно дивились цікаві очи.
Великі, довірчиві, карі.
Ці очи зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люде говорити.
Висока, ставна, — аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й приглажена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки?
Я мимоволі притихнув. — Дивлюсь, мовчу.
Андрій тимчасом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке вражіння справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очи під личаними віями засяяли хитро й лагідно.
Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою ґудзувату руку і жартовливо почав:
— Ну то що-ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?
Тетяну ніби хто з незнанки вколов голкою.
— Одчепіться з своїм театром…
Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінилась.
Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
