До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.
Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічи.
В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом до-пізна.
Став помічати — мій колега спозирає за мною.
Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…
Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.
Коли-ж Андрій Маркович, на моє диво, де-далі стає лагідніший до мене, шукає зустрічи, охотніше стає на розмови. Здається — хоче про щось говорити, — тільки не наважиться.
Одного вечора чую, — легенько стукає в двері.
Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
Питає так, ніби між иншим:
— Певне читати любите, що так довго огонь у вас горить що-вечора?
— Читаю потроху, — неохоче одказую.
— Книжки які цікаві маєте? — прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.
— Більше — шкільні підручники.
— Може до якогось іспиту готуєтесь?
