Поламаний стіл, двоє старих стульців, ліжко, аби-як, нашвидку з трухлих дощок змайстровано… свіжа на йому солома…
Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід, — милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
— Таке-сяке зляпав, а все-ж буде краще на йому, ніж долі.
Погомонів про те, про се, збірається йти:
— Цю ніч я ще переночую вдома — не прихватив із собою нічого з одежини, а ночи вже холодні. Спіть спокійно — злодійщини у нас не чути.
Оддав добраніч, пішов.
Не хочеться чогось ні розташовуватись, ні роздягатись.
Взяв каганець, пішов дивитись у клас. Ніби щось аж сполохнулося, коли убоге світло хитнуло в класі темрявою. Дмухнуло вохким, холодним льохом… Роздивляюся: стеля схилялась низько, а далі в глибині ще нижче. Посередині, де її можна було досягти рукою, стоять підпірки — стовпи. По боках — манячять ряди нефарбованих парт, побитих та помережаних школярськими ножами. У вікна давить чорна ніч. На дворі тюжить дощ, і через стелю чвіркають десь на парту краплі води. Поставив каганчик на столі, сам сів на стульці, нероздягнутий, як був у дорозі.
Думаю:
Знову починати, знову привикать, нагрівати собі місце в цьому сумному закутку?..
Знову попи, урядники, горілка, гризота, безпораддя?..
