заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях вечірнє сонце потопає, борсається, мов-би упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається, палить сіті чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очи одводять, будують диво…
І не видно вже хмар на обрії, бачу я ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс… І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сурова… Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось… У квітках, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих…
Ой… на марах, на марах…
Оце-ж ті юнощі, що з карима очима, попи старі, — в їх бороди сиві — несуть, щоб у землю поховати, оце-ж ті юнощі… Оце-ж вони тії, що були, як іскра, та невпокійні, непокірні…
Що були і свіжі і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт…
Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара спогаданка…
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мов-би тую дощовую, тут не перестою.
Усю — од осіннього жовтого листя до листя…
І встає перед очима руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до са-
