Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/199

Цю сторінку схвалено

Семенець трохи подумав:

— Як правду вам казати, хлопці, то при мині таки немає ні копійки. В базарі я заскочу додому й винесу вам.

— Еге! — разом загули хлопці і в одну мить стали грізною коло його стіною…

Семенець виступав уперед і намагався стати ближче до вікна коло чиєїсь хати.

 Знаєте, що я вам скажу, хлопці — заговорював їх Семенець, — ми зробимо так, щоб було добре і для вас і для мене…

— Ну-ну кажіть — нетерпляче підступали до його парубки.

— Будемо так казати, — розтягував Семенець, озираючись і підступаючи спиною до вікна, далі вирівнявся і зіпнув на все горло:

— Рятуйте!

Всі хлопці зацитькали на його.

— Заждіть, — може ще помиримся, — умовляли вони його: — давайте ваші часи в заклад, то ми й подождемо.

Семенець дивився кудись поверх їх голів. Потягнув цигарки, пустив задумливо димок, подумав.

— Пожар! — зарепетував він знову скільки було сили. Хлопці, втерявши надію на могорич, зразу вкрили його й почали похапцем садити чим попало. По улиці оддавалася луна, немов десь баби прачами вибивали білизну.

З хати одчинилося вікно, визирнула закудлана та заспана голова. Послухала трохи, потім спокійно обізвалась:

— Добре дайте йому, хлопці, сукиному синові, хай не туманить серед ночи людей.