Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/198

Цю сторінку схвалено

— А ви-ж куди? — стурбувався Макитра.

— Нам теж треба завтра рано вставати.

Макитра почав умовляти дівчат ще посидіти.

— Ще-ж зовсім рано, — благав він, — скрізь по хатах світиться, — посидьте трохи, я вам розкажу щось ловке-ловке.

Дівчата непомітно зглянулись і осміхнулись.

— Ні, вже, Петро Митровичу, хай посидимо иншим часом, приходьте ще коли-небудь…

— Конфектів принесіть, — лукаво засміялась друга. — Иншим носите.

Макитра важко зітхнув і став прощатись.

Одійшовши з півгону, він озирнувся назад: стоять всі в купі, не розходяться. Трохи згодом озирнувся знову — сидять вже всі рядочком на лавці, не розходяться, як і перше сиділи. Гірко стало старому бурлаці, насунув козирка на очи й поволікся улицею помалу-помалу. Минувши кінець улиці, Макитра спинився: куди-ж далі?

Подумав-подумав, понуро повернув на Борисівку розшукувати Семенця.

 

 

Улицею іде гурт хлопців. Попереду Семенець, розмахуючи полами од пальта. Парубота поспішала слідом.

— Що-ж, хлопці, — тіг помалу хтось із хлоп'ячого гурту, — в базарі він нам покаже дулю, та й тим одбуде: хай зараз дає.

— Та що-ж це ви не ймете мені віри, чи як? — бадьорився Семенець, — по-товариські, так по-товариські.

— Ну, то хоч покажіть, — договорялися хлопці, — може у вас грошей немає.