— То оце вже, всьому між нами край! всьому? — з тоскою запитує він.
Наталя пильно дивиться йому у вічи:
— Слухай, Петруню: поки у небі місяць, поки світа-сонця, на всі віки і правіки — тобі я не буду! до останнього знаку! Так мені мама казали, так і я кажу.
Сказала, мов ножем одтяла. Така тоска, такий одчай стискає Петруні груди — волосся на собі рвав-би.
І відразу забилося серце, спалахнуло щось сміливе і радісне:
— Неправда! все це — одні чари.
Він сміливо, жагуче бере її в обійми.
І стає диво: чари відразу гинуть… „Ой, Петруню… не треба! Ой, намисто порвеш!..“ Наталя горить, і тремтить, і вже сама пригортається до його…
Кашлянув за дверима дозорець, струснув в'язкою ключів. В Петруні очи розплющуються: мов крізь сітку на очах бачить він по-між деревом лупані, знакомі стіни камери… блищить десь киптявий каганчик… либонь під трояндовим кущем… Крізь виноград визирають ґрати.
„А де-ж це Наталя?“ — озирається Петруня. „Ах — ось де вона!“ — поруч із ним лежить на нарах, косу аж додолу попустила. Дивиться кудись чудними очима.
— Де це ми, Наталю?
Вона осміхається:
— О? А хіба-ж ти забув? Це-ж золоті будинки. Оті, що пам'ятаєш?..
191
