Сріблом підпливає, повіддю вилискує Полісся під місяцем береги по далинах погубило. Мріють борі за борами, очерети за очеретами, в густий туман сповивані, дрімотами повязані, білими снігами глибоко завіяні. По селах заблимали каганці, до перших огнів закували під віконню колядники. І заворушились по темних нетрах між берегами, між очеретами та болотами сиві, волохаті сни та обмари, захитали тінями й валом повалили на села всі дороги й шляхи переливати чаром.
Край села сумно й самотно визирають із-за гілля високі мури, а на стіні, на мурах, як свічка сяють проти темряви й мари, — золотяться на місяці ковані, квічасті слова: „Сєйтє разумноє, доброє, вєчноє“…
І горить, огнем палає на холодному мурі між сонними деревами живая думка, а читають її довгими ночами задумані зорі з далекого неба…
Не чути молодого гомону за мурами: тихо й порожньо там — одні з семинарів поїхали на свята до батьків, деякі пішли на село. В довгому коридорі, між семинарськими опочивальнями бубонить над книжкою „благочестивий“
