Гавкнуло, як із бочки — і кудлатий собацюга летів із-за куща до Якова, з вищиреними зубами, за ним другий з другого боку, а ззаду — третій…
— А лю-лю! А тю! Го-го-го!… — ішла гука по ліщині, як од дикої орди.
Яків рвав траву, ламав гілля, вертівся між собаками, одгонився — далі ударився бігти.
Коли обірваний і покусаний Яків опинився геть-геть у полі, а собаки поволі верталися до лісу, чмихаючи і потріпуючи ушами, услід Якову чоловічими голосом загомоніла ліщина:
„І що ти у голову собі забрав, куди ти мостишся, куди ти лізеш, дурило! І на що ти уповаєш, що туди сунешся, куди голова не влізе? Попустив кучері, то вже гадаєш, що вже до панів дорівнявся? Дурню ти, дурню божий — тими кучерями тут дворища замітають“…
Довго ще гаморила ліщина, вичитуючи Якову науку. Лаяла, глумилася. Гунява луна, як та недоріка людська неслава, деревляними словами одгукувала з усіх боків чужі слова, перекривляла, реготалася. Тільки одійшовши геть од ліщини, Яків став збірати до купи думки: „Що таке трапилося? звідки це? нащо? Може якась помилка?..“ Швидко вийняв лист Наталі і став приглядатися до знакомих літер, що до недавна були такі лагідні, такі любі…
Почав нашвидку перечитувати і раптово літери здалися за такі зрадливі, за такі лукаві, ніби-то були маленькі гадючки поспліталися в ланцюжки.
185
