в глухому закутку будинків, де містилася домова князівська аптека.
Поговір у селі аж гуде — хоч не ходи на люде. Яків удень сидить удома, а ночами блукає коло економії, в гаю, попід річкою, крадькома проходить у сад: хоч-би здаля її заглядіти, хоч голос її почути. Нема, ніби замурували її там десь у німих стінах. Через вірних людей посилався до неї листами, писав: „Наталю, ґінжал ти мого серця“. Благав її вийти до його в ліщину.
В кінці листа приписав слова з пісні:
„Причарувала серце і душу, тепер без тебе жити не мушу“…
Всі листи мов у прірву летіли без вороття.
Приятель його, садовник, розповідав йому, що панночка гарно перепрохала княгиню, плакала перед нею, усі руки їй вицілувала, то стара пані все їй дарувала… казав, що всю провину на його, на Якова, звернула.
Гірко було Якову про це дізнаватись. Засумував, змарнів.
І ось тоді вже, коли Яків знадіявся зовсім, щоб її бачити, — мов сонце засяяло йому — маленький од Наталі лист:
„Сьогодні увечері виходь у ліщину. Буду тебе дожидати“. Мов-би крила виросли у Якова. Ще й гаразд і не звечоріло, а Яків схильований і радісний увіходив у ліщину.
Тільки увійшов Яків в гущавину кущів, як ліс несподівано гогонув: галас, вигуки, висвисти з усіх кінців.
„Бери його! аджи!“
184
