— Так-так… Оце-ж тобі, Петруню — тії жениханочки! Оце-ж тобі, Петруню — через віконце учащаночки, та оце-ж тобі, Петруню — ті панські цілуваночки!..
За п'ять-шість тих років вигнало Якова як явора рослявого та стрункого. Ходить він паничем, розчісує кучері на потилицю, в'яже до сорочки кольористі краватки. Він в економії за конторщика. Стара пані улюбила його, що він такий роботящий, чемний, тихий… благоувітливий, такий свіжий, блідавий, красунь, не п'є, тютюну не заживає; тільки все книжки читає… Романи читає, читає, щось собі виписує з тих книжок на замітки, думає, мріє… Певне, складає вірші. „Здібний, талановитий юнак, — хвалиться перед знакомими пані, — коли-б учити — щось-би з його вийшло“. Кличе пані Якова ніби за ділом, садовить із собою пити чай… „Треба буде прохати Наталю, щоб вона, Яша, трохи повчила тебе історії там… географії“, — милостиво розмовляє вона з Яковом. Згодом увіходить і Наталя, як весняна хмарина, як огневий цвіт.
Яків чемно їй уклоняється — вона навіть і не глянула на його. Рік од року вертаючись із інституту, дуже запишна, гордовита стає панна Наталя.
Стара пані хмуриться:
— Наталю, Яшка тобі вклонився, чому-ж ти не вітаєшся з ним? — каже їй удогань.
Наталя зіскоса позирнула на Якова, ніби тільки помітила його, аби-як вітається і більш уже не дивиться на його.
178
