пускає. І Наталя плаче, все плаче в тих сумних і страшних князівських мурах, і вдень плаче і вночі, прокинувшись, плаче.
Яків уже не слухає її, думаючи про щось инше.
— Чого-ж ти, Якове, усе мовчиш? — промовила вона трохи згодом, боязко позирнувши на хлопця.
Яків кинувся од задуми і рішуче промовив:
— Знаєш, хто такий ота княгиня? Вона відьма, і в неї — костяна нога. Бачила — як вона кульгає, на патерицю підпираючись? Вона Баба-Яга і вона взяла тебе, щоб вигодувати і з'їсти. Ну, та ти, Наталю, не бійся — я обороню тебе од неї і вивезу звідціля далеко-далеко на край світа, де вона тебе ніколи не знайде.
Наталя глибоко зітхнула, осміхнулась і, од щастя прижмуривши очи, прихилила голову лицарю-чарівникові на плече.
Яків казав далі, що так йому зробити легко-легко: він опівночі вийде у поле, тричі свисне гукне і золотогривий кінь стане перед ним, як із землі. Вони сядуть на того коня і полетять на йому врівні з деревами далеко-далеко, аж туди, де над вечір димлять хмари. На тих хмарах є будинки, — не такі, як ці, князівські — кращі, золоті. Прилетять вони туди і будуть удвох жить у тих будинках, та й жить, та й жить…
Внизу поміж високих берегів бавиться блискучим у річці темна хвиля. Здається, вона волоче в невідомі кудись краї без кінця-краю довгу вив'язану низку синіх, срібних, золотих
176
