швидко-швидко пішла од хлопця, спотикаючись на корчі й кущі.
Він похмурими очима подивився їй услід, далі, стурбований, довго озирався навкруги; в лісі нікого не було видно. Зайняв корови і швидко погнав їх у лісову глибінь.
Поночіє…
З балки Яків вибрався на гору, спинився тінню і дивиться: за річкою в старій похмурій дубині десь на високих гіллях мостить своє гніздо жар-птиця — місяць. Над дубиною встає рожеве жарево. Через темну воду в річці хтось почав мостити з золотої соломи гатку. Стара хатина з білою стіною почала прояснятися в балці, ніби жартовлива дитина помалісеньку одтуляла рукавом заслоняне лице. Якову хочеться розглядіти золоте гніздо краще, і він іде далі, щоб високе тополля з панського саду не стояло йому перед очима. Проходячи узенькою стежкою попід старим, трухлявим штахетом, що одгорожував глуху над річкою частину панського саду, він згадав панночку і похвалив: „Молодчина Наталя, — нікому видно не пожалілася“.
Стало шкода — не вийшла, бач, уже сьогодні до тину на вечірню розмову, розсердилась.
— Кхи, кхи! — стиха кашлянуло щось на перелазі, де його Яків проходив мимо.
Яків спинився, приглядається: щось схилилось, нерухоме, на обапол — у тіні не видно: мусить бути людина.
— Хто се? — стиха промовляє Яків до його. Мовчить.
173
