деться гора з горою… Та прийде ж колись та година, що хоч пилинку, хоч суху билину через степи, через байраки, од одної гори до другої буйним вітром занесе, а з тії чужини не буде вже звістки, поки й світа сонця, поки дня і ночи!..
Кажуть — щастя…
І гасає людина по світу, спотикається, плаче, радіє — шукає його по світу: коли жити, то тільки у щасті.
Далі скажуть йому: щастя — примара, його немає на світі.
В плач! У галас! — не поможе.
Пожуриться-пожуриться, та забувши про те щастя, почне собі кувати таку-сяку долю. Кому яка до серця пристане: тому така, а тому другая… А кому заздро тільки на покотиполе. Мандрує, світ розглядає — і добре йому: сонце світить, вітер повіває. Притомилося — прип'ялося до верби в дорозі та й спочине; десь зірка сяє, сопілка грає — послухає, осміхнеться, пожуриться разом із вербою, дивлячись, як лист з неї сипле, попрощається та й покотить далі. А настигне ніч та негода серед голого степу, отоді постережися, покотиполе, бо нема тобі затишку. І виллють на його хмари свої дощі всі до останньої краплі, за довгу ніч навтішається до схочу ним вітер лютий, поки сонце блисне. А припекло сонце — то знов радіє на широкий світ.
І любо йому, що ніхто у світі не знає, як сікло його темної ночи дощем холодним, глушило громами, блискавками палило; що ніхто
