Іржаві, темні ґрати неохоче впустили в камеру барвисті вилиски вечірнього погасання, нетерпляче дожидаючи, щоб як-найшвидче пішли звідціля ці непрохані тендітні гості.
Останній на стіні променистий жмутик довго лазив, як райдужний метіль, далі почав швидко тьмаритись, припав як перегоріла углина попелом і непомітно згас.
Хтось зі-зла шарпонув, здавалося, темну завісу, ніби зачинив двері за нелюбими гостями — і між стінами заворушилась нудьга. Аж ось несподівано у небі над ґратами ясною свічою стала зірка, і в камеру труснуло трохи дрібного, темно-синявого пилу. Через незастеклене вікно в ґратах ринув холодком весняний подих, дмухнув цвітом… Маленьке змагання — і нудні примари — як здиміли.
Все заворушилось, що було в камері живеє. Підводилися з своїх ліжок в'язні і мовчки затинялися од стіни до другої.
Здавалося — в темну камеру наплинуло багато весняної неспокійної води, водою попідіймало із заглибин якесь кордуб'є і почало кружити ним по камері.
Давненько вже прослухали вони це Пе-
167
